Recent reviews by mew

Не фанат поінт-енд-клік, але ця гра реально кайфова. Графіка просто топ — виглядає як мультфільм, який ожив. Музика дуже атмосферна, прямо під настрій, і головоломки теж цікаві: не занадто складні, але й не примітивні, ідеальний баланс. Грати було приємно, постійно хотілося дізнатися, що далі.
Якщо шукаєш щось легке, веселе й красиве, навіть якщо не любиш цей жанр — раджу спробувати. Мені зайшло.

Оригінал — це взагалі моя перша гра в жанрі горору, і, мабуть, саме вона колись вразила мене найбільше. Я тоді ще толком не розумів, що таке survival horror, але коли зайшов на «Ішимуру» — все, пропав. Той космос, темрява, звуки, некроморфи, коли навіть вентиляція змушує обернутись. Атмосфера була просто бомбезна.

І от тепер ремейк. Сказати, що я задоволений — нічого не сказати. Все зроблено з такою повагою до оригіналу, але й оновлено настільки грамотно, що грається краще, ніж будь-коли.
Музика, звуки, візуал, крові більше — все як треба. Система прокачки стала зручнішою, стріляти приємно, Айзек не мовчить — і це теж плюс.

Я реально кайфував, коли грав. Не хотілось кидати, постійно думав: «Ну ще трошки, ще одну кімнату». І це, мабуть, найкращий показник.
Для мене цей ремейк — як повернення в дитинство, тільки краще. 10 з 10, без жодних «але».

Це той випадок, коли хочеться поставити лайк за ідею, але відчуття після проходження змішані. Початок, як завжди у цій серії, інтригує: спокійно, атмосферно, все налаштовує на цікаву історію. Але далі — привіт, Рембо в світі Half-Life. Купа нових монстрів? Круто! Купа нового озброєння? Ще краще! Але от баланс явно пішов у відпустку. Монстри оверсильні, навіть на легкій складності ти вмираєш від кількох пострілів. Патронів, як завжди, не вистачає, навіть при великій кількості зброї.

Під кінець гри взагалі починається чистий хаос. Бігаєш із 8 HP, аптечки — дефіцит, кожен кут — потенційна смерть. А якщо цього мало, то ще й баги додають спецій. Мій Шепард іноді просто вирішував "закопатися" в землю і відмовлявся йти далі.

Закінчити проходження було справжнім полегшенням. Але все ж таки, попри всі мінуси, гра має свої моменти: ті ж нові монстри й зброя додають різноманіття, а ідея поглянути на світ очима військового дійсно цікава. Просто треба бути готовим до нервового випробування.

Half-Life: Blue Shift — це невеличкий, але дуже атмосферний шматок історії світу Half-Life. Доповнення захоплює своєю камерною подачею та унікальним поглядом на події через очі Барні Калхуна — охоронця, який завжди був десь у тіні Гордона Фрімена, але цього разу опиняється в центрі подій.

Так, гра коротенька, але це навіть на краще. Вона не встигає "душити" чи перевантажувати, залишаючи після себе приємне враження. Цікаві загадки чергуються з перестрілками в ідеальному балансі, а сюжет — нехай і простий — тримає увагу до кінця. Особливо круто спостерігати за тим, як цей світ розкривається з іншого ракурсу.

Мабуть, саме ця камерність і дозволяє повністю зануритися в атмосферу занепаду комплексу "Чорна Меза". Blue Shift чудово нагадує, що навіть поза глобальними катастрофами та пригодами Фрімена, у цьому всесвіті вистачає історій, які заслуговують на увагу.

Якщо чесно, після проходження першої Half-Life враження залишилися змішаними. Спочатку гра здалася "душною" — особливо ближче до фіналу, коли тебе закидають у той злощасний Зен. Але, що дивно, вже за день я почав згадувати моменти проходження з ностальгічним теплом. Є в цій грі той особливий вайб кінця 90-х, коли світ здавався спокійним, а дитинство — безтурботним.

Це було моє перше повноцінне проходження. У дитинстві я лише грав уривками, тому повернення до цієї класики стало свіжим досвідом. І, мушу визнати, що для людини, яка хоче відчути саме той "чистий" експіріенс, як задумували розробники, краще грати в оригінал. Але... графіка, механіки та загальний темп гри зараз виглядають дуже застарілими. Half-Life перевірку часом, на мою скромну думку, не пройшла. Якщо ви вперше знайомитесь із серією, Black Mesa — значно комфортніший варіант.

Попри все, не можна недооцінювати значення цієї гри. Саме завдяки їй ми отримали Counter-Strike, ігрову фізику нового рівня та величезний вплив на весь індустріальний ландшафт. Тому Half-Life — це легенда, якій важко поставити щось інше, окрім "лайка". Вона дала початок епосі, навіть якщо зараз її часи трохи позаду.

Ця гра — справжній подарунок для тих, хто мріє побачити Московію в її найкращому стані: зруйновану до фундаменту. Судячи з того, як виглядають місцеві декорації, "спецоперація" явно йде за планом. Кремль? Розвалений. Ваньки? Блукають під землею зі своїми балалайками. Залишається тільки насолоджуватися видовищем і роздавати "демократію" кожному совкодрочеру, що потрапить під руку.

Особливе задоволення приносить можливість гатити москалів прямо в їхньому природному середовищі — серед радіації, руїн і відлуння балалайок. А що може бути кращим фіналом пригоди, ніж прогулянка знищеним Кремлем? Гра не лише дарує незабутні емоції, а й викликає задоволення від споглядання того, як усе це перетворилося на руїни.

Безумовно, 10 скинутих ядерних бомб на Московію з 10. Чистий кайф!

Гра, яка ідеально підходить на кілька затишних годин. У ній є щось особливе, що притягує своєю атмосферою і залишає після себе легкий шлейф роздумів.

Як це часто буває в таких іграх, кожен може знайти у ній свій сенс або побачити щось унікальне. Тут немає чітких відповідей, але саме це і є її чарівністю. Просто сідаєш, рушаєш у подорож і насолоджуєшся.

Неймовірний візуал і атмосфера настільки сильні, що важко відірватися. Чесно кажучи, я навіть не очікував, що буде настільки гарно. Ця гра випала мені через рандомайзер, і я думав, що вистачить лише на годинку. Але вона виявилася значно довшою, ніж здавалося, і в процесі подарувала чимало несподіванок.

Звукові ефекти заслуговують окремої похвали. Кожен звук, особливо навколишнього світу, доповнює атмосферу і створює відчуття присутності.

Щодо геймплею, мушу зізнатися, що мене, як суперказуального гравця, гра трохи задушила. У деяких моментах важко зрозуміти, чого саме вона від тебе хоче гра. Ніяких підказок чи пояснень механік — усе доводиться відкривати самостійно. У певних епізодах навіть довелося вгадувати, як рухатися далі.

Але, незважаючи на це, гра залишила дуже приємні враження. Це був справді незвичайний досвід, який хочеться згадувати ще довго.

Dear Esther — це гра, яка буквально затягує своєю атмосферою. Порожній острів, туман, вітер — усе це так нагадує ті моменти в житті, коли ти десь далеко, на самоті зі своїми думками. Я обожнюю таку тишу й відчуття ізольованості, коли немає людей і ніщо не відволікає.

Цей острів хоч і віртуальний, але настільки атмосферний, що я б сам хотів опинитися у подібному місці. Ну, хіба що з інтернетом і нескінченним запасом їжі, бо без цього я довго не протримався б. Але навіть у грі ці деталі вже не мають значення, бо вона настільки занурює, що ти забуваєш про реальність.

І саундтрек... Це просто щось неймовірне. Кожна нота звучить так, ніби написана спеціально для тебе. Dear Esther — це не просто гра, це стан душі, який важко забути.

F.E.A.R. — це гра, яка не лякає, а давить. Локації задушливі настільки, що створюють не стільки атмосферу жаху, скільки відчуття клаустрофобії. Вона не страшна у класичному розумінні, але от цей тягар однотипних коридорів буквально виснажує.

Мій досвід із цією грою почався ще в дитинстві, і тоді вона мене задушила повністю. Ледве зміг пройти, губився в її коридорах і почувався так, ніби гра затягує тебе у свою сірість і не хоче відпускати. Зараз, із роками, стало трохи легше, майже не заблукав, але той тягар атмосфери все одно відчувається.

F.E.A.R. — це цікава гра з точки зору бойовки, історії та ігрового процесу, але вона явно для тих, хто готовий витримати її психологічний натиск. І головне — запам’ятайте, не треба ображати маленьких дівчат. Ніколи. Ви ж не хочете, щоб вам це потім повернулося, чи не так?